Ольга Комарова: “Любити історію. З того народжувати творчість” або як устигнути все?

  • Є люди, котрі, як тільки беруться до будь-яких справ, у них усе виходить: наука, образотворче мистецтво, література, архітектура, інженерія.
  • Про таких людей кажуть : “Талановита людина - талановита в усьому”.
  • Але доба має лише 24 години, і як встигати працювати, коли у тебе криза і маленький син?
  • Кам’янецька історик, поетка і прозаїк, художниця Ольга Комарова розповіла журналістам “20 хвилин”, у кого позичити натхнення чи де його черпнути.
Ольга Комарова: “Любити історію. З того народжувати творчість” або як устигнути все?

Ця жінка встигає працювати над дисертацією, виховувати маленького нащадка шляхетної родини, працювати над двома романами, писати пейзажі з улюбленого міста. Ольга Комарова випиває ледь не 10 чашок кави у щоденному робочому ритмі. А коли розчаровується чи поневіряється - спілкується із сином, майже шестирічним Дениском. Жінка формується як самобутня письменниця, поєднуючи історичні дослідження із літературою. І вона сформувалася завдяки… коханню до вчителя з історії!
 

 

Кохання до вчителя історії привело на істфак

Взагалі, скільки я себе пам’ятаю, я ще з раннього дитинства писала твори. Купувала гарні блокноти, ховала їх у себе у письмовому столі, писала різні історії. Але мої батьки не розуміли цього і намагалися якось спрямувати мене на те, що це дурна трата часу. І  я дуже з цього приводу переживала. І насправді, коли приїхала до Кам’янця - Подільського, то відчула себе щасливою людиною. Нарешті могла писати - і мені не треба було ховатися. І все-таки спершу, у шкільні роки, я почала свій творчий шлях з прози. Писала автобіограічний роман про свої почуття до вчителя з історії. Писала про мрію вступити на історичний факультет, де він навчався. Я щиро вірила,  що коли стану вчителькою - ми обов’язково з ним будемо пересікатися у цій сфері. І він побачить в мені справжнього фахівця і невдовзі полюбить. Це  були переживання школярки-шестикласниці.

Дитяча мрія справді стала реальністю. Я вступила на істфак Університету Огєнка. Ця людина про мої почуття так і не дізналася, життя нас розкидало. Мій щоденник вцілів. Деяку частину мама викинула. Дізнавшись до мої почуття до вчителя, дуже сварилася з цього приводу.  Мені потрібно було це все якось залагодити, щоб не було якихось звинувачень у бік людини, яка зовсім не здогадувалась про мою любов. У суспільстві не прийнято, щоб учитель мав якісь відносини із ученицею і навпаки. Я пронесла ці почуття з деякими перервами до 11 класу. Навіть змінила школу, щоб менше було зайвих очей чи вух.

Я мала вступати на юридичний факультет одного з вишів Хмельниького. Але коли коли подала документи, мене мали зарахувати за результатами співбесіди. Іншого дня я побачила Олега Васильовича у приймальній комісії. І тоді я злякалася, що не зможу стриматися у прояві почуттів. А раптом він не зрозуміє? Того ж вечора я поспшно забрала документи і подала в останні дні встпної кампанії сюди, в Кам’янець- Подільський національний університет, на істфак.

Невдовзі я розлюбила, змусила себе. Через кілька років мені зателефонували зі школи і повідомили прикру новину - він помер у молодому віці. Я не встигла нічого сказати. Довгий час я докоряла собі за це. З тих пір мені важко зберігати недосказанність, завуальовувати любов.. Але “комплекс відмінниці” давався в знаки. І я завжди намагалася закодувати сенс почуттів у вірші чи прозу.

Полюбити історика - розлюбити історію - закохатися в архіви.

Перші 4 роки навчання я не бачила себе взагалі у цій сфері. Я хотіла бути художницею. Це дійсно одне із моїх покликань. Не дарма ж закінчила художню школу з відзнакою. Але так сталося, що я вступила на істфак і все ж дуже страждала від цього кроку. Дитяча мрія перестала бути мрією. Лише, коли на 4 курсі вперше потрапила в архів і в мене стався тактильний контакт із історичними джерелами, коли я погортала справжні листи, які писали люди 100-150 років тому, де відбиті життєві історії, переживання, трагедії, надії, плани, я зрозуміла, що я не зможу вже без цього. І я вирішила, що черпатиму з цього натхнення.

 

 

Коли історія надихає на написання літератури.

Одна із перших таких ідей, втілених у реальність, - повість “Фатальний реферат”. Але журналіст та краєзнавець Олег Будзей написав, що це - один із найгірших творів у збірці “Сни Аурінії”. Мені і справді здається, що останні два роки я вижимала із себе творчість. Тобто не було такого моменту, коли я могла справді написати від душі. Усе те робилося через певні дедлайни, зобов’язання.

Життя мене повернуло на правильний шлях. Бо в певний момент я зрозуміла, що моя творчість витікає з історичних досліджень і мені треба все-таки повертатися до цієї стежки. Так визрів проект “Леді і науковець” спільно з поеткою Леді Бо. Гарно цей проект сприймають історики і архівісти старшого віку, на диво, і мій науковий керівник. Мені хочеться цим показати, що сучасний науковець насправді - це не обов’язково чоловік, це може бути жінка. За своєю чуттєвою природою вона не є якимось мізантропом, який там сидить і машинально перебирає документи. Навіть у цьому, суто дослідницькому процесі, можна надихатися й любити свою справу.

Так само сформувався роман “Інтимний щоденник аспірантки”. Хоча всі занадто загострюють увагу на назві “Інтимний щоденник...”. Читачі інколи думають, що там описані мої пікантні та відверті історії з реального життя. Насправді ж, слово “інтимний” означає “особистий”. Багато переживань героїні Олександри я писала з пережитих почуттів: натхнень та розчарувань.  Публіка відразу відчула, що ці уривки - від душі.

Все витікає з любові до свого покликання і бажання розвиватися далі - і я бачу в цьому перспективу.

Про натхнення: де його черпати або хто позичить?

І що найголовніше - мій маленький синочок , якось спостерігав за мною, і зробив висновки: “Мамо, ти знаєш, я хочу бути істориком. Я хотів бути художником, бо ти ти ж малювала, але я зрозумів, що художники не заробляють, а історики - заробляють”. І я не хотіла руйнувати його дитячі мрії. Можливо, він згодом обере інший фах. Але ці слова мене надихнули на роздуми. І я зрозуміла, що диплом - не лише для батьків чи на поличку. Ми не маємо права себе налаштовувати на негатив. Немає різниці в якому ти просторі - кожна особистість собі власними силами вибудовує простір.

Після слів сина я справді повірила, що історик - перспективна професія. У мене тоді почався сплеск у науковій діяльності. Я побачила, як це можна використати у творчості й літературі. Тепер розумію: не буде наукової роботи - не буде ефектної прози та поезії. Те що я творила досі - можу перекреслити і забути. То була не я.

 

Що робити, коли творча криза?

У такі  моменти головне - наважитися собі у цьому зізнатися. Потім варто поговорити відверто з однодумцем (у мене це - науковий керівник, декан факультету, колеги з форуму “Літсторія”, науковці, що вивчають мою проблематику). Треба знайти підтримку.

Літераторам треба бути самобутніми, не рівнятися до віяння літературної моди. Варто відточувати власний стиль, працювати над собою.

 

Коментарі (0)

Ви не авторизовані

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook