Ольга Комарова: “Любити історію. З того народжувати творчість” або як устигнути все?

Ця жінка встигає працювати над дисертацією, виховувати маленького нащадка шляхетної родини, працювати над двома романами, писати пейзажі з улюбленого міста. Ольга Комарова випиває ледь не 10 чашок кави у щоденному робочому ритмі. А коли розчаровується чи поневіряється - спілкується із сином, майже шестирічним Дениском. Жінка формується як самобутня письменниця, поєднуючи історичні дослідження із літературою. І вона сформувалася завдяки… коханню до вчителя з історії!
 

Кохання до вчителя історії привело на істфак

Взагалі, скільки я себе пам’ятаю, я ще з раннього дитинства писала твори. Купувала гарні блокноти, ховала їх у себе у письмовому столі, писала різні історії. Але мої батьки не розуміли цього і намагалися якось спрямувати мене на те, що це дурна трата часу. І  я дуже з цього приводу переживала. І насправді, коли приїхала до Кам’янця - Подільського, то відчула себе щасливою людиною. Нарешті могла писати - і мені не треба було ховатися. І все-таки спершу, у шкільні роки, я почала свій творчий шлях з прози. Писала автобіограічний роман про свої почуття до вчителя з історії. Писала про мрію вступити на історичний факультет, де він навчався. Я щиро вірила,  що коли стану вчителькою - ми обов’язково з ним будемо пересікатися у цій сфері. І він побачить в мені справжнього фахівця і невдовзі полюбить. Це  були переживання школярки-шестикласниці.

Дитяча мрія справді стала реальністю. Я вступила на істфак Університету Огєнка. Ця людина про мої почуття так і не дізналася, життя нас розкидало. Мій щоденник вцілів. Деяку частину мама викинула. Дізнавшись до мої почуття до вчителя, дуже сварилася з цього приводу.  Мені потрібно було це все якось залагодити, щоб не було якихось звинувачень у бік людини, яка зовсім не здогадувалась про мою любов. У суспільстві не прийнято, щоб учитель мав якісь відносини із ученицею і навпаки. Я пронесла ці почуття з деякими перервами до 11 класу. Навіть змінила школу, щоб менше було зайвих очей чи вух.

Я мала вступати на юридичний факультет одного з вишів Хмельниького. Але коли коли подала документи, мене мали зарахувати за результатами співбесіди. Іншого дня я побачила Олега Васильовича у приймальній комісії. І тоді я злякалася, що не зможу стриматися у прояві почуттів. А раптом він не зрозуміє? Того ж вечора я поспшно забрала документи і подала в останні дні встпної кампанії сюди, в Кам’янець- Подільський національний університет, на істфак.

Невдовзі я розлюбила, змусила себе. Через кілька років мені зателефонували зі школи і повідомили прикру новину - він помер у молодому віці. Я не встигла нічого сказати. Довгий час я докоряла собі за це. З тих пір мені важко зберігати недосказанність, завуальовувати любов.. Але “комплекс відмінниці” давався в знаки. І я завжди намагалася закодувати сенс почуттів у вірші чи прозу.

Полюбити історика - розлюбити історію - закохатися в архіви.

Перші 4 роки навчання я не бачила себе взагалі у цій сфері. Я хотіла бути художницею. Це дійсно одне із моїх покликань. Не дарма ж закінчила художню школу з відзнакою. Але так сталося, що я вступила на істфак і все ж дуже страждала від цього кроку. Дитяча мрія перестала бути мрією. Лише, коли на 4 курсі вперше потрапила в архів і в мене стався тактильний контакт із історичними джерелами, коли я погортала справжні листи, які писали люди 100-150 років тому, де відбиті життєві історії, переживання, трагедії, надії, плани, я зрозуміла, що я не зможу вже без цього. І я вирішила, що черпатиму з цього натхнення.

Коли історія надихає на написання літератури.

Одна із перших таких ідей, втілених у реальність, - повість “Фатальний реферат”. Але журналіст та краєзнавець Олег Будзей написав, що це - один із найгірших творів у збірці “Сни Аурінії”. Мені і справді здається, що останні два роки я вижимала із себе творчість. Тобто не було такого моменту, коли я могла справді написати від душі. Усе те робилося через певні дедлайни, зобов’язання.

Життя мене повернуло на правильний шлях. Бо в певний момент я зрозуміла, що моя творчість витікає з історичних досліджень і мені треба все-таки повертатися до цієї стежки. Так визрів проект “Леді і науковець” спільно з поеткою Леді Бо. Гарно цей проект сприймають історики і архівісти старшого віку, на диво, і мій науковий керівник. Мені хочеться цим показати, що сучасний науковець насправді - це не обов’язково чоловік, це може бути жінка. За своєю чуттєвою природою вона не є якимось мізантропом, який там сидить і машинально перебирає документи. Навіть у цьому, суто дослідницькому процесі, можна надихатися й любити свою справу.

Так само сформувався роман “Інтимний щоденник аспірантки”. Хоча всі занадто загострюють увагу на назві “Інтимний щоденник...”. Читачі інколи думають, що там описані мої пікантні та відверті історії з реального життя. Насправді ж, слово “інтимний” означає “особистий”. Багато переживань героїні Олександри я писала з пережитих почуттів: натхнень та розчарувань.  Публіка відразу відчула, що ці уривки - від душі.

Все витікає з любові до свого покликання і бажання розвиватися далі - і я бачу в цьому перспективу.

Про натхнення: де його черпати або хто позичить?

І що найголовніше - мій маленький синочок , якось спостерігав за мною, і зробив висновки: “Мамо, ти знаєш, я хочу бути істориком. Я хотів бути художником, бо ти ти ж малювала, але я зрозумів, що художники не заробляють, а історики - заробляють”. І я не хотіла руйнувати його дитячі мрії. Можливо, він згодом обере інший фах. Але ці слова мене надихнули на роздуми. І я зрозуміла, що диплом - не лише для батьків чи на поличку. Ми не маємо права себе налаштовувати на негатив. Немає різниці в якому ти просторі - кожна особистість собі власними силами вибудовує простір.

Після слів сина я справді повірила, що історик - перспективна професія. У мене тоді почався сплеск у науковій діяльності. Я побачила, як це можна використати у творчості й літературі. Тепер розумію: не буде наукової роботи - не буде ефектної прози та поезії. Те що я творила досі - можу перекреслити і забути. То була не я.

Що робити, коли творча криза?

У такі  моменти головне - наважитися собі у цьому зізнатися. Потім варто поговорити відверто з однодумцем (у мене це - науковий керівник, декан факультету, колеги з форуму “Літсторія”, науковці, що вивчають мою проблематику). Треба знайти підтримку.

Літераторам треба бути самобутніми, не рівнятися до віяння літературної моди. Варто відточувати власний стиль, працювати над собою.